Микуличин - це своєрідне гуцульське село на Надвірнянщині, яке, крім чарівної карпатської природи славилося здавна гостинність місцевих жителів, безліччю добротних пансіонатів, м'яким помірним кліматом з цілющим повітрям, добрим сполученням між містами Галичини, Буковини і Закарпаття, наявністю телеграфного і телефонного зв'язку зі світом, що й сприяло, зокрема, в літні місяці масовому приїзду сюди так званих літників з усіх-усюд, навіть з-за кордону. Я маю на увазі той час, коли Західна Україна була як складова Австро-Угорської імперії, а потім Польщі. Бо з встановленням радянської влади в 1939 році Микуличин втратив своє туристично-рекреаційне значення і, безумовно, культурологічне та політичне. Знаємо, що саме в Дорі, Ямній, Микуличині та Ворохті побували у свій час знамениті письменники та політичні діячі Михайло Драгоманов, Микола Міхновський, Михайло Коцюбинський, Михайло Павлик, батько славної "Січі" Кирило Трильовський, Богдан Лепкий, Христя Алчевська, Іван Франко, багато інших відомих людей і навіть їх коротке перебування в Микуличині мало незгладимий вплив на багатьох національно свідомих мешканців села. Що зобов'язує нас до історичної пам'яті про цих людей.

Гуляв боярин Микула із своїм військом по горах. Але одного разу забарився Микула. Обступило його військо вороже на високій горі, з усіх боків обступило. Нема де дітися. Та військо Микулене та й сам Микула не мали страху. Заспівали вони тоді патріотичні свої пісні. Їх спів, неначе грум великий, покотився по всіх горах - над Говерлою, над Прутцем, на Прутом. По всіх плаях карпатських. Перестрашилося вороже військо того співу, а їх старший наказав схопити Микулу.
І забряжчали мечі, затріщали кульчиги, і полилася свіжа крівця ворогів. Б'ється, Микула, руба ворогів у пень, а кінець краю не видно: багато було воріженьків, та не перестрашився Микула, вибіг він на гору, що над річкою, став над нею і сміється з ворогів, а та аж зубами скрегочуть. Кинулись на гору до нього, а він усіх їх перебив.
І цю гору стали називати Микулинкою, а село - Микуличин.